«Ваше життя ще на самому початку, і я Вас дуже прошу: майте терпіння, пам’ятаючи, що у Вашому серці ще не все вирішено, – полюбіть навіть Ваші сумніви. Ваші запитання, наче кімнати, замкнені на ключ, або книжки, написані зовсім чужою мовою… Живіть запитаннями».
Райнер Марія Рільке, 16 липня 1903 року, Листи до молодого поета.
Служіння (в) Церкві та (поза) Церквою
Одним із головних завдань християнства від його зародження була місійна діяльність: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19а). Маємо багато різних місій – локальних, регіональних та глобальних, – як чітко зазначено в Ad Gentes[1], декреті Другого Ватиканського Собору про місійну діяльність Церкви. Кожна місія має намір та мету й кожна місія стосується певної богословської сфери, наприклад, канонічного права, літургії, людської сексуальності, сакральної музики, морального богослов’я тощо. Діяльність Церкви не є абстрактною. Тому для кожної місії важливо знати про її передісторію та мати знання про самих себе. Звісно, знайти себе, мати знання про себе – справа не із простих. Кожен, хто шукає себе, неминуче може ставити собі запитання: «Хто я? Яке моє покликання, призначення у житті? Чому я живу?» або «Звідки ми? Чому ми тут? Куди прямуємо? Якою є наша чи моя місія? Чи можна перемогти зло, вади, смерть? Що лякає нас?». Ці основні запитання – сенс людського життя. І часто відповіді на такі запитання отримуємо не так швидко, як би нам хотілось[2]. Тло конкретних місій можна назвати контекстуалізацією або інкультурацією. Тобто, щоб глибинно зрозуміти наші [читаймо – конкретні] місії, покликання, праці, виклики, ми маємо пережити воплочення на рівні тіла (організм зовнішній та внутрішній), на рівні душі (яка оживлює тіло) та на рівні духа (який надає смисл) у місці, в якому перебуваємо та працюємо.
Тут мені пригадується книжка Браяна Стівенсона «Just Mercy», на початку якої він цитує слова своєї бабусі: «Ти не зможеш зрозуміти більшість важливих речей на відстані. Маєш до них наблизитися»[3]. Інакше кажучи, маєш вивчити мову людей, з якими працюєш, та розмовляти нею, їсти їхню їжу, знати та розвивати їхню культуру, традиції тощо. Ці хороші «звички» та будь-який приклад, який ми залишимо після себе, може привести інших до Бога або відштовхнути їх від Нього.
Ганс Урс фон Бальтазар якось сказав: «Хто спочатку не слухає Бога, не має що сказати світові»[4]. Біблія, Старий і Новий Завіти, – це слова Бога, звернені до людства, до тих, хто жив кілька тисяч років до нас, а також до сучасної людини[5]. У Старому Завіті йдеться, що любов і милосердя між людьми Богові є дорожчі за жертву: «Бо я бажаю милости, а не жертви; і знання Бога – над всепалення» (Ос. 6, 6). У першій главі Книги пророка Ісаї читаємо:
«Навіщо мені безліч ваших жертв? – говорить Господь…
Як приходите, щоб з’явитись перед моїм обличчям, то хто від вас вимагає, щоб ви топтали мої двори?…
Не приносьте більше пустих дарів! Кадило стало осоружним для мене…
…усуньте з-перед моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло!
Навчітеся добро чинити; шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!»
Жодна жертва чи ритуал не замінять ані чистоти серця, ані любові, ані добрих справ. З одного боку ми проголошуємо, що повинні приймати кожну людину як свою сестру чи свого брата, і що Ісус Христос присутній у кожній особі. А з другого – коли наші ближні виглядають або представляються інакше, ніж ми, то звинувачуємо їх та ігноруємо факт того, що Ісус Христос, безперечно, присутній у них.
Впевнено можу сказати, що служіння в Церкві є також служінням поза нею (а може, передусім), що наші дії в суспільстві й те, що ми робимо поза церквою (будинок, парафія), є прикладом нашого активного християнства й нашого служіння в Церкві. Тобто спільнота вірних не обмежує себе діяльністю у конкретному місці або в якійсь будівлі. В апостольській адгортації «Радість Євангелія» папа Франциск написав: «Я волію Церкву, яка є побитою, пораненою та забрудненою, бо вийшла на вулиці, аніж Церкву, що є хворою від замкненості та зручності, зосередженої на власному комфорті» (§ 49). «Місійна Церква, що виходить на вулиці, — це Церква з відчиненими дверима» (§ 46), «яка не живе ностальгією за минулим, а шукає нові шляхи зустрічі»[6]. Це Церква, яка вирізняється активною глобальною присутністю, чуйна до соціальної нерівності, відкрита до діалогу з людьми на периферіях – і географічних, і екзистенційних. Церква, яка здатна бачити біль, здатна слухати й відповідати не страхом, а співчуттям в дусі милосердя, близькості та відповідальності перед світом[7]. Тобто те, що ми робимо для біженців та переселенців, представників інших культур, традицій, релігій, орієнтацій, для всіх, хто захищає нашу країну і т. д., це також служіння Церкві, яка є не тільки інституцією і тим, що відбувається всередині. Така постава – це виклик, для втілення якого добре мати щонайменше дві складові: підтримку наших братів і сестер, щоб елемент сумніву не домінував у нас і не знищив нашої здатності до віри[8], та розпізнавання[9], яке має фундаментальне значення, оскільки передбачає необхідну умову наших взаємин із Господом. А саме запитання «Яким є Господь, якому я молюся?» прямо веде до запитання «Хто я такий, що хочу молитися до Нього?». Без такого молитовного ставлення все решта не функціонує.
Звісно, ми можемо створити значущий і ефективний спосіб служити іншим і зростати у своїй вірі, визначити потребу, мати бачення, пастирську підтримку, план, команду й окреслити місію. Але без правильного тлумачення, розуміння знаків часу, наші старання можуть зійти нанівець, призвести до втрати ресурсів, місії та себе самих. Саме тому богослов’я знаків часу – це не лише важливий елемент душпастирської та соціальної стратегії Церкви, а й одна з основних богословських категорій, пов’язаних із тлумаченням відносин між Церквою та світом. Це також інструмент діалогу та відкриття Церкви сучасному світу[10]. Вже Ісус у Євангелії від Матея наголосив на важливості досліджувати та розуміти знаки часу: «То вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знаків часу ви не здатні розпізнавати?» (Мт. 16, 3б). Окрім цього, документом, який найбільше допомагає аналізувати та розуміти знаки часу, є Пастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes[11]. Серед іншого в ньому читаємо: «Божий народ, керований своєю вірою в те, що він ведений Духом Господнім, який наповнює обличчя землі, намагається розпізнати в подіях, потребах і прагненнях, якими він ділиться з рештою людей нашого часу, правдиві ознаки Божої присутності та плани, які він знаходить у них» (GS 11).
Церква завжди має обов’язок стежити за знаками часу та досліджувати і тлумачити їх у світлі Євангелія, щоб могти відповісти, зважаючи на ментальність кожного покоління, на вічні запитання людей про сенс теперішнього й майбутнього життя та їхні стосунки одні з одними. Тому ми повинні пізнавати та розуміти світ, у якому живемо, а також його іноді драматичні очікування, прагнення та характеристики (GS 4). Знаки часу – це знаки надії. Слово Боже, яке є вічним, приходить у наше життя і втілюється в конкретному місці та часі. І ми повинні правильно інтерпретувати його, не маючи гарантії непогрішності, тому що були історичні (і не тільки) моменти, коли Церква як інституція помилялася (Галілео Галілей, Жанна д’Арк, гоніння єврейський спільнот), хоча це також може бути доповнення до одкровення.
На мою думку, щоб розпізнавати знаки часу, потрібно бути трохи пророком і мати аналітичне мислення, орієнтуватися у тому, що відбувається в суспільстві. Тоді з’являється надія, яка не походить тільки від статистики й веде до Царства Божого. Про це написав папа Бенедикт XVI в енцикліці Spe Salvi («Спасенні надією»): «Нам потрібні малі та великі надії, які допомагатимуть жити день за днем. Але без великої Надії (Бога), яка має перевершувати все інше, вони марні». Такими знаками є гідність людини, роль жінки в Церкві, демократія, освіта, екуменічний рух. Знаки часу також можуть бути негативними подіями, тому метод інтерпретації має бути богословським, хоча соціологічні дослідження також допомагають у цьому. Наприклад, новітні технології, штучний інтелект, інтернет – це не знаки часу. Однак нові форми солідарності в інтернеті вже можуть бути таким знаком. Бо є щось, що залежить від нас, наше особисте, щось, що торкається нашого серця, щось, що ми переживаємо.
Саме тому у своєму служінні важливо дбати про те, щоб милосердя не перетворилося на брак справедливості, а справедливість не стала браком милосердя[12]. Люди, тим паче християни, мають бути служителями Євангельської радості в будь-якій місії, яку виконують. З цієї радості випливає наш послух Божій волі, наше послання служити місії Церкви, наша заангажованість у суспільстві та готовність допомогти тому, хто в потребі. Саме ця радість повинна характеризувати наш спосіб поведінки, щоб він був еклезіальним, інкультурованим, зосередженим на служінні, на щедрості до нас самих та ближніх, без упереджень тощо. Покликання Церкви – це «бути домом Отця із завжди відчиненими дверима (…) Хоча дуже часто ми поводимось як контролери благодаті, а не як ті, які допомагають її отримати. Але Церква – не митниця, а батьківський дім, де є місце для кожного, яким би не було його життя» (EG)[13].
о. Віталій Осмоловський SJ
[1] Ad Gentes (з лат. – «До народів») – декрет Другого Ватиканського Собору Католицької церкви. Повна назва – «Декрет про місійну діяльність Церкви Ad Gentes».
[2] Віталій Осмоловський, ТІ, «Знайти. Затвердити. Плекати. – Єзуїти в Україні». Єзуїти в Україні – Товариство Ісуса, 18 грудня 2019 року, jesuits.org.ua/znayty-zatverdyty-plekaty/.[3] Bryan Stevenson, Just Mercy (New York: Spigel & Grau, 2014).
[4] Ганс Урс фон Бальтазар – швейцарський богослов і священник, номінований на кардинала Католицької церкви. Його вважають одним із найвидатніших богословів ХХ століття.
[5] Jerzy Zakrzewski, SJ, Zawsze Kochałem Życie, ed. Józef Augustyn, SJ, (Kraków: Wydawnictwo WAM, 2016), 109.
[6] Орися Біла, «Між Євангелієм і кризою інституції: спадщина понтифікату Франциска». Український тиждень, 21 квітня 2025 року, tyzhden.ua/mizh-ievanheliiem-i-kryzoiu-instytutsii-spadshchyna-pontyfikatu-frantsyska/.
[7] Там само.
[8] Henri J. M. Nouwen, Dziennik z Genesee. Zapiski z klasztoru trapistów (Krakow: Homo Dei, 2013), 55.
[9] Розпізнавання – означає знайти голос Духа Божого, який промовляє до нас у звичайних і практичних деталях нашого життя. Це головний дар, який святий Ігнатій приніс в Духовні вправи. Завжди намагаючись слухати Духа, не прив’язуючись до наших бажань та ідей, єзуїти бажають знати, куди веде Дух Божий, і відповідають Йому зі смиренням і радістю (https://www.jesuits.global/spirituality/discernment/).
[10] Marek Fiałkowski, 2011. Znaki Czasu. Próba Definicji W Świetle Polskich Publikacji Teologicznych Po Soborze Watykańskim II. Teologia Praktyczna, nr 12 (styczeń): 195. https://doi.org/10.14746/tp.2011.12.12.
[11] Gaudium et Spes («Радість і надія») — пастирська конституція Другого Ватиканського Собору Католицької церкви. Повна назва — «Пастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et Spes». Її 7 грудня 1965 року затвердив папа Павло VI.
[12] Henrі J. M. Nouwen, Dziennik z Genesee. Zapiski z klasztoru trapistów, 143.
[13] Evangelii Gaudium («Радість Євангелія») – апостольський лист папи Франциска, виголошений 24 листопада 2013 року, має підзаголовок «Проповідування Євангелія у світі сьогодні».
