5 вересня 2021
Євангеліє: Мк 7, 31-37
«Ти мене зовсім не чуєш!»
«Чуєш, що я тобі кажу?»
Ми всі добре знаємо ці вирази. Іноді ми їх чуємо, іноді самі їх повторюємо. Діти чують це від батьків, чоловіки від дружин… Як часто політиків звинувачують у тому, що вони не слухають суспільство, якому вони повинні служити. І навіть пастирів Церкви також звинувачують у тому, що вони не слухають справжніх потреб вірян, до яких вони поставлені.
З іншого боку, немає сумнівів, що наша культура, вся наша цивілізація базується на слові – вимовленому та почутому. Кожна спільнота: сім'я, Церква, нація та держава потребує спілкування, яке в нашій цивілізації відбувається насамперед за допомогою вимовленого та писемного слова.
Тож ми стикаємось із певною болючою невідповідністю, нам потрібно говорити і слухати, але, здається, ми все менше поважаємо слово. Так багато слів вимовляється, іноді не беручи на себе відповідальність за них. Ми тонемо в потоці слів, що надходять з телебачення, радіо, газет та Інтернету. І ми все менше і менше хочемо це все слухати. Діти все менше хочуть слухати своїх батьків, бо не бачать в них авторитету. Батьки все менше слухають своїх дітей, бо заклопотані у своїх працях, а у вільний час серіалах, соціальних мережах тощо.
В результаті ми все більше і більше переживаємо хворобу нашої цивілізації – деяке відчуження, самотність, відсутність почуття зв’язку. Скільки людей скаржаться на самотність у своїх сім’ях, на відсутність спільноти – і все це починається через відсутність спілкування, відсутність слухання.
Ситуація стає ще більш драматичною, коли ми усвідомлюємо, що в цьому потоці слів, які ми більше не хочемо слухати, зникає часто слово унікальне, слово найголовніше – Боже Слово. Скільки християн регулярно читає Святе Письмо? Скільки з нас у молитовній тиші слухають те, що Бог хотів би нам сказати? Ми часом вважаємо за краще заглушити все бездумними словами тієї чи іншої молитви… Можна провести простий тест: на цей момент чи ще пам’ятаєш читання, які щойно звучали в Літургії слова?
В цьому моменті варто пригадати один важливий момент. Віра Ізраїля, якої ми є спадкоємцями, була спрямована на слухання. Слухай Ізраїлю! (пор. Втор 6, 4) – з цих слів починається основне і найважливіше визнання віри, яке щоденно читає кожен віруючий єврей. Ісус Христос не тільки не змінив цього, але й пішов ще далі. Він сказав, що його поживою є послух Отцю, і завдяки цьому послуху він викупив нас, а, отже, в багатьох мовах, також українською, слово “послух” походить від слова “слухати”.
Чудо, котре описане в сьогоднішній Євангелії, чудо відновлення слуху для глухої людини – це саме те, про що ми говоримо. Звичайно, це чудо можна розглядати як здійснення пророцтва пророка Ісаї, яке ми почули в першому читанні, а отже, ознакою того, що слова Писання виконуються, ось Спаситель насправді серед нас. Але це чудо має ще глибше значення. Христос, відновлюючи слух глухонімому, як би повертає його до суспільства, бо відновлює йому здатність спілкуватися з іншими, повноцінно брати участь у житті громади. Тому важливим елементом Христової місії є саме це – відбудова відносин, створення справжньої спільноти, відкриття нас – це те, що ми почули в слові «еффата – відкрийся» – для інших людей. Відкрийся на свою дитину, почуй її, спитай як справи в школі, серед друзів, що турбує, що переживає? Еффата – відкрийся! Відкрийся на свого ближнього.
Це підтверджується другим читанням, з Послання св. Якова, яке на перший погляд не пов’язане з двома іншими. Але це послання оказує нам, що слухання відкриває нам іншу людину. Слухання дозволяє побачити в бідному цього світу, як того, кого обрав Бог, як багатого вірою і спадкоємцем Царства, яке пообіцяв тим, хто любить Його. Слухання дозволяє побачити дитину Божу, побачити мого брата, і, нарешті, самого Христа, який зустрічає мене в цій людині.
Нехай св. Йосиф, покровитель цього року, як той хто був відкритий на Боже слово, вмів слухати і виконувати Божу волю допоможе нам вчитися мати відкритими вуха нашого серця, щоб ми мали здатність слухати іншу людину, можливо, що живе з нами під одним дахом, а також слухати Бога, що живе в нас, у храмі нашої душі.
о. Віталій Квапіш
