Ось-ось буде осінь. І новий навчальний рік. Він стосується, звісно, також і католицьких навчальних закладів. Про стан католицької освіти, потреби, проблеми і сподівання CREDO розмовляє о. Міхалом Воцялом, салезіянином у Житомирі, який є заступником голови Комісії з питань душпастирства молоді при Конференції єпископату РКЦ в Україні. Ця Комісія займається також і питаннями католицької освіти в нашій державі.
— Минулий навчальний рік був, м’яко кажучи, непростим. Освіта в Україні потрапила під багато ударів, у прямому і переносному сенсі. За цей рік головна ситуація не змінилася: війна продовжується. Як у таких умовах виглядатиме діяльність католицьких виховних і освітніх закладів, яких за минулі роки вже створено немало? Система вже була достатньо розроблена і добре діяла, аж до популярності на міжнародному рівні.
— Католицькі навчальні заклади в Україні мають виклики, подібні до тих, що й усі інші. Найпершим із них на сьогодні є вимога, щоби кожний навчальний заклад мав укриття. Більшість наших (тобто римо-католицьких) закладів цій вимозі відповідають.
Другим викликом є те, що багато дітей виїхали. Вони зараз навчаються за кордоном. У минулому навчальному році було можливим дистанційне навчання. Зараз Міністерство освіти обмежило право надавати послугу дистанційного навчання тільки деякими навчальними закладами, які мають для цього відповідну ліцензію.
Іншого рівня виклик — те, що наші навчальні заклади, католицькі, є закладами приватними. Тобто за навчання дітей у них потрібно сплачувати. Маю зазначити, що від 2019 року ми отримуємо від держави субвенцію, яка покриває певний відсоток загальної суми коштів; але це відсоток незначний. У зв’язку з тим, що у багатьох батьків у часи війни грошей стає не більше, а менше, — це теж серйозний виклик. Позитивною стороною цієї ситуації є те, що Католицька Церква за кордоном готова допомагати Україні, особливо наймолодшим постраждалим від війни — тобто дітям, молоді, підліткам; і багато наших навчальних закладів отримують фінансову допомогу з різних католицьких джерел із‑за кордону. Поки що ця ситуація достатньо стабільна. Однак необхідно усвідомлювати, що це не буде безконечно. Кожний виховний чи освітній католицький заклад повинен прагнути до самофінансування.
— З яких причин батьки віддають дітей саме в католицькі садочки та школи, за всіх цих викликів?
— Порівняно з католицькими навчальними закладами, скажімо, у Польщі, цікавою є мотивація батьків, які віддають дітей до нас на навчання. У Польщі батьки вибирають католицьку школу передусім тому, що там безпечно і рівень навчання добрий. В Україні ж набагато більше батьків, які віддають своїх дітей у католицький навчальний заклад саме тому, що він — католицький! Бо вони самі — католики і хочуть зберегти ці принципи виховання в родині та в школі подібними.
Католицьких шкіл (ліцензованих) є кілька. Це ліцей у Мукачеві, гімназія в Одесі, школа у Фастові та ліцей у Житомирі. Також маємо інші католицькі заклади, які докладають старань, щоб отримати ліцензію. Вони провадять різнопланову освітню і виховну діяльність, але поки що без державної ліцензії: у таких містах, як Київ, Хмельницький та Вінниця. Окрім них, ще є багато дошкільних навчальних закладів, які працюють або при своїх парафіях, або зі своїми ліцензіями.
— Які перспективи у діяльності цих закладів — враховуючи, наприклад, що в Житомирі останнім часом, дякувати Богу, спокійніше, натомість Одесі дістається багато обстрілів?
— За моїми останніми даними, в Одесі, де є і гімназія, і дитячий садочок, разом налічується понад 150 дітей. Вони працюють, і з року в рік, як діти підростають, відкривають все нові класи. Зараз уже дійшли до восьмого класу.
— Чи у нас усі будівлі цілі, ніщо не постраждало від обстрілів?
— Так, ні один із римо-католицьких навчальних закладів в Україні не постраждав від бомбардувань. Сподіваємося на Бога, що так буде і далі.
— Як розвивається католицька освітньо-виховна система в українському середовищі, більше схильному до історичних зв’язків із православ’ям, а також немалою мірою просто невіруючому? Як громади на місцях сприймають будівництво католицьких шкіл та виховних комплексів?
— Це дуже залежить від конкретного місця в Україні. До того ж, за 15 років своєї праці в Україні я бачу, як це ставлення змінюється. Наприклад, в Одесі для багатьох католики це досі «сектанти», яких навіть не вважають християнами. Це, звісно, результат простої людської неграмотності. Цим Одеса сильно відрізняється від Житомира, де більшість громади розуміє, хто такі католики. Але загальне сприйняття католиків є тим, що насамперед визначає і ставлення на місцях до католицьких шкіл.
Друга умова — це те, який відсоток населення католики становлять у конкретній місцевості. У цьому ж таки Житомирі, що зрозуміло, відсоток католиків набагато вищий, ніж в Одесі. І в нашому ліцей у Житомирі кількість дітей-католиків становить близько 25% від загальної кількості учнів, а в Одесі їх не більше, ніж 10%. Можу зазначити, що ситуація загалом міняється в добру сторону. Певно, на це впливають кілька факторів, а передусім — «бренд» католицької освіти як такої. З кожним роком дедалі більше людей розуміють, що католицька освіта — це таки бренд, причому хороший. Напевно на формування цієї думки впливають такі великі заклади, як УКУ — львівський університет Греко-Католицької Церкви. З кожним роком я бачу дедалі більше людей, які навчаються в Українському католицькому університеті, хоча вони й не католики. Вони просто йдуть туди, бо там якісне навчання. Католицька освіта завдяки таким закладам асоціюється з хорошим навчанням і вихованням. Тобто з кожним роком в Україні потроху більшає людей, які реагують не як на «сектантів», а на те, що «католицька освіта це якісна освіта і добре виховання, яке допомагає дітям розвиватись як особистостям». о. Міхал Воцял SDB на святі завершення навчального року в житомирському ліцеї “Всесвіт”
— Минулого разу, коли ми спілкувалися про стан салезіянської школи «Всесвіт» у Житомирі, Ви казали, що й діти роз’їхалися, і частина викладачів виїхала через воєнні дії… Католицька освіта — це хороший бренд, але він повинен бути забезпечений гарним викладацьким складом. Як виглядає ситуація забезпечення викладачами на наступний навчальний рік?
— У Житомирі школа «Всесвіт» існує з 1994 року. Це вже понад 28 років історії. Завдяки засновникам у нас є добрий «кістяк» людей, які працюють, розуміючи місію християнської школи. Цей основний склад дає змогу, попри війну, продовжувати навчально-освітній процес згідно з місією школи: «Навчання та виховання доброго християнина, успішного і чесного громадянина». Виїхали за кордон і не повернулися тільки троє з близько 40‑ка педагогів. Це невеликий відсоток. Плинність кадрів у цьому році не більша й не менша, ніж завжди. Люди приходять і відходять із різних причин: наприклад, у декретну відпустку. Основний склад тримається, і це тішить. Тішить також те, що в попередньому році, у перший рік відкритої війни, на очне навчання (офлайн) у нас приходило до 120 дітей із записаних 195. Багато батьків дзвонять, запитують, цікавляться. Після коронавірусу і року війни вони вже хочуть, щоб діти ходили до школи, а не навчалися онлайн. А найкраща реклама — це, як завжди, «сарафанне радіо». Від людей до людей передається інформація, що католицький ліцей — це хороше місце, куди можна віддати дитину на навчання. Щодо інших міст, то в Одесі укомплектували за останнім місяці дитячий садочок, який у перші місяці війни «розвалився»; у ліцеї, як я згадав, відкривають 8‑й клас — більш-менш повернулися до того стану, що був до повномасштабної війни.
— Чи змінився склад учнів у зв’язку з появою біженців на західні території?
— По Україні такої статистики ми не збирали; можу сказати, що в ліцеї Житомира це до 10 осіб. Небагато. Ті, хто хотів серйозно змінити місце проживання, вже давно поза українськими кордонами.
— А за кордоном, кажуть, багато хто оцінив навчання в Україні! Є свідчення, що у нас навчають краще.
— Я чув такі відгуки найчастіше стосовно математики й фізики — тобто щодо точних наук. Учителі математики з Польщі й Італії казали: вони бачать, що наші діти йдуть вперед на два-три класи. Тобто рівень учнів нашого п’ятого класу, якщо вони йдуть до п’ятого класу в Італії чи Польщі, відповідає рівневі учнів сьомого-восьмого класу. В Україні сильніші програми. Наші діти кажуть «ми це все вже вивчили». Деякі наші учні вже повернулися з-за кордону — чи з Польщі, чи з Португалії, чи з Італії, — і майже від усіх я це чув: вони оцінили те, що отримували тут, на місці.
— Вже деякий час у Житомирі триває громадське обговорення щодо розширення території для салезіянської школи. Як воно посувається?
— Починаючи з 2018 року між салезіянами і міською радою відбуваються перемовини на тему побудови в Житомирі нового католицького навчального закладу в мікрорайоні Корбутівка, на Річковому провулку. Цей навчальний заклад планується на близько 600 учнів. На сьогодні ми отримали у постійне користування земельну ділянку 0,8 га, і ведуться переговори, щоб цю ділянку збільшити. Розробляється будівельний робочий проєкт. Звісно, найперше питання — скільки дітей буде у місті після війни; але на це питання ніхто не знає відповіді. Коли ми спілкуємося з благодійниками, то вони непокояться, чи будувати ще під час війни, чи почекати на її кінець. Наша точка зору як засновників — будувати зараз.
Важливо, щоб люди зрозуміли: ми, салезіяни, не мусимо бути саме в Житомирі. Ми нічим не зв’язані, це був наш вільний вибір. І напевно наша подальша присутність у Житомирі та розвиток цього освітнього проєкту залежить насамперед від співпраці між нами і місцевою владою. А також від того, наскільки ми будемо відчувати підтримку місцевої католицької громади. Наскільки католики Житомира розумітимуть, що це також ЇХНІЙ навчальний заклад, у якому вони хочуть і готові виховувати і навчати своїх дітей. До нашого настоятеля — Провінційного інспектора — за ці роки зверталися різні єпископи та мери міст, і в Польщі, і в Україні, запрошували салезіянів, надаючи вже готові будівлі під школи: приходьте, працюйте! Але салезіяни сказали «ні» — тому що для нас на сьогодні проєкт у Житомирі пріоритетний: і через війну, і з огляду на місцеві потреби. Сподіваємося, так буде й надалі.
— Як відбувається фінансування католицьких навчальних закладів? Особливо якщо врахувати їхню різну «приналежність» — дієцезіяльну, орденську.
— Кожен єпископ був би радий мати католицьку школу у своїй дієцезії, ось тільки в самих єпископів грошей немає. Тому вони дуже радіють, коли якийсь орден або згромадження беруться за цю справу. Ті школи, які мають ліцензію і державну субвенцію, мають хоч невеличку доплату; наступне питання — це оплата, яку вносять батьки; а поза цим, то кожен мірою своїх контактів шукає дофінансування по всьому світу. Інколи також в Україні, але переважно — за кордоном.
Наприклад, діяльність ліцею св. Іштвана в Мукачеві сильно пов’язана з допомогою Угорщини — така їхня місцева специфіка. Там угорська мова викладання і велике фінансування від угорських доброчинців, від самого початку їхнього заснування [у 2001 році. — Прим. авт.]. Дві згадувані салезіянські школи в умовах війни існують головно з розрахунку на салезіянські фонди (а одеський центр «Нарнія» до війни був повністю на самофінансуванні). Благодійний фонд німецьких католиків «Реновабіс» надав нам допомогу ще до початку відкритого нападу. Оскільки школа «Всесвіт» має італійський ухил, то ще деякі італійські організації нам регулярно допомагали. Так само, думаю, і в випадку фастівських домініканців, які розраховують переважно на свої домініканські контакти. Сестри-черниці утримують дитячі садочки теж завдяки контактам своїх згромаджень. На рівні дошкільних закладів усіх випереджують жіночі чернечі згромадження. Якби називати по черзі, то я би нарахував щонайменше 15 орденів і згромаджень, які ведуть дитячі садочки. Це гоноратки, назаретанки, салезіянки, вербістки, анелянки, шаритки… Салезіанських шкіл дві (Житомир і Одеса), дієцезіяльний проєкт у Мукачеві й домініканський — у Фастові. А окрім цього, є ініціативи, які виходять від мирян — що дуже радує. Насамперед це Неокатехуменальна дорога і Домашня Церква. Це просто миряни, які об’єднуються і хочуть щось зробити для своїх дітей. Так відбувається, зокрема, у Хмельницькому, де діє Домашня Церква, і в Рівному, де своїх старань докладає неокатехуменат. Із Вінниці до мене приїжджала делегація від «Карітас-Спес», обговорити можливості, бо в людей є бажання.
— Це виглядає як дуже гарна наочна ілюстрація того, що «Церква це ми всі разом», миряни і священники, і кожен виконує свою частину праці, а не миряни-«вівці» пасивно чекають, що якась умовна «Церква» їм усе забезпечить.
— Я радий, що ви це підкреслили. Я зустрічався з людьми, по різних містах, які мають такі погляди: це католицька школа, а оскільки ми — католики, то вона мусить бути для нас безкоштовною. Церква «нам завжди все давала», то й зараз повинна про нас подбати. Хотілось би чекати від католиків-мирян, щоб вони були активнішими та відповідальнішими там, де бачать для себе якісь потреби.
Щоб люди розуміли, що «Церква робить» цю школу — але для їхніх дітей. Я чернець, у мене своїх дітей немає! Все, що ми збудуємо і створимо, залишиться цим людям.
Розмову провела Ірина Єрмак
Джерело; CREDO
