Цей довідник, виданий Комісією у справах освіти та виховання (УГКЦ), містить аналіз основних засад організації та діяльності католицьких шкіл. Про те, як ці засади можуть послужити оновленню підходу до середньої освіти в Україні, а також про особливості сучасного католицького шкільництва – розмова Аліни Петраускайте з авторами-упорядниками довідника Іриною Максименко та Олексієм Браславцем.
Що може запропонувати сучасна католицька школа Україні?
Ірина Максименко: Католицькі школи століттями відіграють серйозну роль у світовому шкільництві. Сьогодні мережа католицьких шкіл є чи не найбільшою мережею недержавних шкіл у світі. Гадаю, що навіть своїм досвідом і кількістю (тепер є понад 200 000 католицьких шкіл у світі) католицькі освітні заклади підтверджують істотну цінність ідеї поєднання християнського виховання та якісної освіти.
Нині католицька школа може запропонувати – зокрема, якщо йдеться про Україну – по-перше, відкритість. Адже такої вимоги, як приналежність до Церкви, там немає. Але є відкритість на християнські цінності, запрошення до діалогу і достатній контроль – це контроль якості процесу освіти. Аби у процесі освіти здійснювалося виховання, вчитель передусім виховує учнів власним прикладом. Супроводжуючи учнів, педагоги реалізують партнерський підхід у навчальному процесі, характерний для католицького шкільництва.
Але такі освітні параметри стосуються не лише католицьких шкіл. У багатьох європейських закладах освіти вони також практикуються, змінюється ситуація і в Україні. Можливо, в католицькій школі це виражено особливо, бо педагоги, які отримують спеціальну підготовку, переважно сприймають свою працю також як служіння і покликання. В цьому сенсі до вчителів ставляться більші вимоги, ніж до учнів та батьків.
Чи католицька школа зможе вписатися у сучасне українське шкільництво?
І. М.: Принаймні, на це в мене є обґрунтована надія. Ба більше, католицька школа може стати для нас ковтком свіжого повітря – хоча би тому, що вона намагається максимально відійти від пострадянського (чи відверто радянського) підходу в освіті. Навіть якщо потрібно вчитися цього з нуля. Уявімо, що до католицького закладу приходить на роботу педагог із досвідом, працівник «старої школи» – а водночас професіонал, який любить дітей. Часто це новонавернений християнин. Йому запропонують нові моделі особистого і професійного формування. Так новий вчитель зможе знайти для себе відповіді на питання, як особисто формувати справжні добрі цінності та передавати такі цінності учням, а не лише формувати у них нові знання.
Католицька школа – це якість освіти, християнські цінності, відкритість до людей, приналежних до інших конфесій та релігій, а також до тих, хто перебуває у пошуку. Також треба пам’ятати про велику європейську і світову сім’ю католицьких шкіл. У час, коли відбувається постійний обмін досвідом і здобутками, всі католицькі заклади освіти можуть гуртуватися і творити потужну систему, яка не залежить від зовнішніх факторів. Таких факторів, які здатні через певні колізії у владі тої чи іншої держави проникати і в систему освіти. Від цього набагато більше захищені приватні школи, свобода яких у багатьох напрямках є законодавчо обґрунтованою. Сьогодні це підтверджує, наприклад, досвід католицьких шкіл у США.
Олексій Браславець: Коли ми писали згадану на початку книжку, я зауважив, що новий Закон про освіту, який на рівні середньої школи запроваджує оновлені освітні підходи та парадигми, є, можливо, зразком нового сприйняття освіти в Україні. Але подібні принципи діяльності можна вже сьогодні побачити в католицьких школах. Принципи, які закладали розробники Закону, певною мірою спиралися на взірцевий педагогічний канон, причому з різними педагогічними або дидактичними підходами, які вже століттями напрацьовані в католицьких школах. Можна навіть сказати, що це свого роду лабораторна робота: подивіться на сучасну католицьку школу, і ви побачите, в якій формі можуть бути реалізовані нові норми освітнього законодавства, котрі щойно запроваджуються в Україні.
Наприклад?
О. Б.: Це стосується позиції, яку, ймовірно, ще повною мірою в Україні не усвідомили. Згідно з католицькою педагогікою, учасниками навчально-виховного (або освітнього) процесу є батьки, діти і педагоги – три сторони. Ця норма запроваджена і в новому Законі про освіту. Але вона лише входить у практику, тож над цим треба працювати. І досвід католицької школи тут може стати дуже корисним, аби подивитися, як робота з батьками, дітьми і педагогами має бути побудована в школі.
Бо рано чи пізно перед українськими школами стане проблема формування, едукації – це таке поняття, що поєднує освіту, навчання і виховання – та виховання не тільки дітей, але і батьків. Постане проблема формування й едукації вчителів – також і в ключі їхнього особистісного зростання. У католицьких школах вже все це є. І, гадаю, нам час із користю переймати цей досвід.
Сьогодні як у педагогічній сфері, так і загалом часто можна почути, що вчитель, мовляв, втрачає авторитет. Що саме, на вашу думку, можна зробити, щоби це сприйняття якось змінилося?
О. Б.: Це цікава проблема. Адже часом складається враження, що ставлення чи світоглядна модель вчителя дотепер тяжіють навіть не до радянських, а ще до імперських часів, уявляєте? Тоді вчитель був представником держави, він автоматично отримував авторитет держслужбовця. Добре, що зараз ця концепція все ж трохи змінюється. Замовником послуг стають батьки. Вони і учні мають відігравати важливу роль у процесі освіти, тоді як вчитель стає не лише викладачем певного предмету, але і тьютором.
Авторитет педагога також важливий, але він не означає, що вчитель тепер домінуюча особа у навчальному процесі. Ні, він стає партнером. Проте, авторитет партнера – це набагато тонша, делікатніша справа. Він заробляється не статусно, а через співпрацю. Це існує в будь-якій справі, коли ти бачиш, що можеш довіряти партнеру, котрий завжди готовий прийти на допомогу. Як на мене, треба і вчителям змінити своє ставлення до цього авторитету: авторитет педагога – це тепер справа не автоматична, а справа співпраці, де всі – і вчителі та адміністрація, і учні, і батьки – працюють гуртом.
Як педагог, я давно вже усвідомив, що не вчитель має в голову учня «запхати» певний обсяг знань. Тільки співпраця і довіра можуть дати новий авторитет. Власне, така педагогічна формація і потрібна, бо цю позицію вчителів треба пам’ятати: я – співпрацівник. Гадаю, що рано чи пізно нам усім із цим доведеться змиритися, аби далі працювати у такому напрямку.
І. М.: Можливо, вчителі втрачають певний авторитет «старого зразка»? Такий, що базувався тільки на хибному розумінні, що педагог лише зобов’язаний «це, це і ось це». Якщо ж у нас вже інші соціальні ролі, то «я для тебе – ніхто». Багато працюючи останні кілька років із християнськими педагогами, я радше не бачила серед них осіб, які вважали б, що педагогічний авторитет базується на самому слові вчителя. Так чи інакше, йдеться про власний приклад.
У християнському виховному середовищі авторитет здобувається, коли людина з покорою розуміє, що діти мають дозріти у довірі й сприйнятті. Приймає, що у різних за віком дітей різне ставлення до вчителів – і часто (особливо серед учнів-підлітків!) авторитет треба здобувати наново. А над ним треба працювати. Бути не тільки наставником й супровідником на уроці, але й приятелем під час перерви, якщо хочемо побачити дитину більш справжньою.
Це, до речі, один із прикладів салезіанського підходу у вихованні. Св. Йоан Боско, який не лише був священиком, а й педагогом, вважав, що ми маємо любити те, що любить молодь – окрім якихось деструктивних речей, звісно. Якщо ми любимо те, що любить молодь, то маємо бути поруч із ними не лише на заняттях. Формувати нові й цікаві підходи до інформації. Разом аналізувати, мислити, дискутувати… Шукати істину разом.
Вчитель покликаний навчити любити учня світ через свій предмет – це теж із салезіанського підходу до освіти. А той, хто вчить любити, також любить, правда? Любить, отже поважає учнів і батьків. І вже не може «просто так» втратити авторитет. Зрештою, якщо ми говоримо про втрату авторитету, маємо замислитись, чому його втрачаємо? І чи справді це був авторитет?
Деякі діти вважають, що у школі багато непотрібних предметів, а навіщо їх вчити? А батьки їм вірять. Як у католицькій освіті з цим питанням?
О. Б.: Предметів і там не бракує. Але нам йдеться про комплексний розвиток дитини, що є трохи складнішим питанням. Наприклад, для мене, свого часу здобувача також і економічної освіти, є очевидною необхідність вивчення математики в школі, бо вона формує раціональне мислення, розвиває формальну логіку. Вплив цього предмета на інтелектуальну та емоційну сферу дитини для нефахівця часто неочевидний, для фахівця – поза питаннями. Навіть якщо далі людина майже не стикатиметься з математикою у житті, проте вишкіл і розвиток її мозку вже відбувся.
Інша справа, що батьки тепер стають, згідно з нормою Закону, основними відповідальними за інтелектуальний та виховний вишкіл своїх дітей. Саме вони мають впливати (через різні інституції, батьківські комітети, збори) на формування освітніх програм. Є стандарт, а є варіативна частина дисциплін, які варто вивчати дітям. Батьки не мають чекати, поки «хтось щось запропонує», але активно ініціювати потрібні зміни.
Навіть у 80-90 роки минулого століття вчитель, який хотів працювати згідно нахилів дітей, порозумівшись із батьками, міг робити акцент на певних предметах. У мене був досвід, коли у початковій школі один із класів, де я вчителював, був більш математичний, другий – мовний, третій – культурологічний. І це реалізовувалося без змін у програмі, лише за допомогою творчих і партнерських стосунків між вчителями і батьками.
Сьогодні батьки вже починають розуміти, що школа стає іншою. Отож час вивчати законодавство, знайомитися з правами і обов’язками перед дітьми в освітній сфері. Треба також знати різні програми і визначати варіанти провідних дисциплін. Якщо батьки конкретно не сформують свій запит, учитель не знатиме, що певна потреба є і вона актуальна саме зараз.
І. М.: Не знаю, чи є непотрібні предмети?.. Адже ми не знаємо, якої дитина яка інформація торкнеться аж настільки, що вона колись стане видатною в цій галузі. Однак, напевно, є предмети, які нецікаво викладають, бо деякі вчителі не люблять те, що роблять. Наприклад, це люди, які могли помилитися дверима (не факт, що з власної вини) і потрапити замість наукового відділу чи університетської кафедри до школи.
З іншого боку, якщо поцікавитись, як працює людський мозок, то виявиться, якщо дитина в молодших класах не отримає навичок пізнання невідомого, чогось захоплюючого, згодом в неї може так і не сформуватися звички працювати з новою і спочатку не зовсім зрозумілою інформацією. Протягом 10-12 років у школі ми маємо отримати все те, завдяки чому потім зможемо працювати у найрізноманітніших сферах без страху опановувати нову інформацію.
Мало є людей, які, приходячи на роботу, одразу отримують набір зрозумілих банальних завдань. Крім того, сьогодні небагато з нас працює точно за фахом. Якщо дитина в цікавий спосіб навчилась опановувати різну інформацію, вміючи поглиблювати цікаві аспекти і відкидати нудні, обирати, це стане її школою життя. Але це спрацює, коли вчителі окремих дисциплін справді вчитимуть любити світ через свої предмети. Наприклад, знаю випадок, коли людина вже у дуже дорослому віці згадує з любов’ю вчительку літератури, бо та колись змогла зацікавити пізнанням навколишнього світу через майстерний переказ і коментування художніх творів. Я теж, до речі, маю подібний досвід як із початкової, так і з середньої школи.
Що робити з тим, що в наш час дуже просто списати домашнє завдання, а атестат та дипломи купити?
О. Б.: Можливо, ми ще цього не помічаємо, але в педагогіці вже відбуваються досить цікаві процеси. Характер освіти змінюється. Протягом кількох років намагаються ввести поняття едукації як нового підходу до освітніх проблем. Коли доступ до інформаційних ресурсів був обмежений, базовою метою освіти була навичка оволодіння якомога більшою кількістю знань, опанування їх і «зберігання в голові». Але тепер школа має вчити шукати інформацію, опановувати її та використовувати на практиці.
Те, що учні можуть без зайвих клопотів використовувати готові домашні завдання й реферати, може свідчити про те, що педагоги, які дають такого типу завдання, ще не зрозуміли остаточно своєї мети. Просте репродукування текстів – сьогодні це не освіта, це гаяння часу… З іншого боку, вже сьогодні почалися процеси, коли роботодавці, незадоволені офіційною освітою працівників, починають формувати свої неформальні, альтернативно-професійні курси. Такі курси ставлять перед слухачем вимогу вміти шукати і використовувати інформацію з прикладною метою. Тепер не так важливі дипломи, як те, щоби працівник отримав реальні прикладні знання, навички, які потрібні конкретним установам. Коли доступні найрізноманітніші знання, треба знайти саме те, що потрібно, критично оцінити знайдене і використати інформацію правильно, при цьому творчо її переосмислюючи.
І. М.: Домашнє завдання, яке можна списати або виконати автоматично – чи варто, щоби воно було? На сьогодні це втрачає сенс, а у випадку «ненормованої кількості» також позбавляє дітей дитинства. Життя учня чи не від першого класу ділиться на школу, гуртки і домашнє завдання… І так до ночі. А ще додайте репетиторів ледь не з підготовчої групи садочка. Для чого це, окрім зростання потенційної статистики дитячих неврозів, мені радше складно зрозуміти.
Натомість, використання, наприклад, проектного методу, який зараз розвивається в освіті, дозволяє навчити дітей опрацьовувати інформацію, критично аналізувати її, вибирати найважливіше. Згодом вчитель має зацікавити учнів презентацією їхніх проєктів, аби кожна дитина хотіла представити свою працю «без листочка». Але такого типу домашні завдання спрацьовують орієнтовно раз на тиждень (якщо урок двічі-тричі на тиждень), і не можна ставити до них надто суворих вимог. Творчі домашні завдання в початковій школі також варто давати за умови домовленості з батьками, бо це так чи інакше буде спільна праця дитини і батьків. Батьки можуть робити їх разом з дітьми, але не за них.
Багато батьків як в Україні, так і в усьому світі переживають, що в систему освіти закрадається гендерна ідеологія. Чи можна сказати, що католицький навчальний заклад зможе зберегти автентичні моральні цінності?
І. М.: Зможе і покликаний. Маємо феномен у США, де справа вже навіть не у гендерній ідеології, але в тому, що дітей в школі хочуть ледь не в буквальному сенсі навчати певних справ із царини сексуальності, які будь-який зрілий педагог назве максимум темою для розмови з батьками чи між батьками і дітьми, особливо якщо йдеться про дітей до 12 років. Натомість католицькі школи, маючи право формувати освітні програми, будуть захищені від цього.
Водночас маємо пам’ятати, що не все можна заборонити, але все можна пояснити правильно і коректно. Зокрема, коли йдеться про гідність людини і про рівність чоловіка і жінки – про рівність у гідності, людських правах та можливостях. Але не у «безлімітному доступі» до протиприродних речей, що можуть зруйнувати людину. Так, ми можемо говорити про питання статі, але до чого тут така ідея, наприклад, що навіть діти буцімто вже можуть обирати стать? І наскільки ця ідея стоїть поруч із сучасними дослідженнями з царини нейропсихології, котрі стверджують, що навіть у 18 років людський мозок ще повністю не сформований – тож як мала дитина може прийняти подібне рішення свідомо, і що потім з нею буде?..
Повертаючись до питання: з одного боку, католицька освіта покликана охороняти освітній та виховний процес від будь-яких втручань «дивного характеру», так би мовити. З іншого, ми покликані говорити авторитетно, науково й обґрунтовано про правду. Але є межі, за які шкільна освіта в жодному випадку не може заходити. Ми покликані дати поняття про сотворений Богом світ, про людину та її неймовірну гідність, дану Творцем. А не про якийсь карикатурний людський образ без мети і сенсу існування. Разом із тим, на мою думку, слід не забороняти «важкі теми», але тактовно і фахово роз’яснювати їх.
О. Б.: Ми, католики, не живемо у гетто. Зовнішній світ з його інформаційними потоками, хочемо ми чи ні, так чи інакше буде впливати на дитину. Вона може зауважити, наприклад, ті ж одностатеві стосунки між певними людьми. Якщо ми не будемо відгороджувати вихованця від світу, але почнемо вчити його цілісно бачити й усвідомлювати побачене, згодом йому ж буде простіше знайти спосіб реагувати на те, коли зовнішній світ намагатиметься вплинути на нього. Тому католицька школа хоче дати набір інструментів, за допомогою яких людина у будь-якому віці (дитина, студент, дорослий) зможе ухвалювати відповідні рішення згідно зі своїм сумлінням. Разом із тим католицька освіта покликана «фільтрувати» інформацію, яка подається дітям, оберігати їх. Головне, щоби не поливати ці теми «пекельною смолою», не залякувати ними – найімовірніше, це не перше й не останнє важке питання, яке дитині ще поставить світ. А от вміння правильно оцінювати й аналізувати ситуацію, діяти у згоді зі своїми цінностями і сумлінням лишиться з нею. І буде завжди важливим.
У нашій розмові вже йшлося про приватний навчальний заклад. Чи немає тоді загрози, що католицька школа перетвориться на елітну школу для багатіїв?
О. Б.: Такі ризики присутні. Але треба пам’ятати, що католицька школа базується не на ексклюзивності, а на інклюзивності. Цікаво, що на цьому ж принципі побудований новий Закон про освіту. Зрештою, будь-який предмет можна довести до абсурду і з сокири зробити зброю фінансового впливу. Проте я великий прибічник приватної освіти. Бо державна – це найчастіше те, що оцінюється споживачем освітніх послуг як щось належне. Взагалі-то освіта і виховання – це дуже дороге задоволення, яке так чи інакше оплачується за рахунок наших податків. А те, що новий Закон передбачає можливість фінансування, також і приватних шкіл, за рахунок бюджетних коштів, породжує здорову конкуренцію. У світі приватні школи часто можуть мати статус публічного навчального закладу, що фінансується за рахунок державних коштів чи місцевого бюджету. В Україні перехідний період є не простим. Однак, мені здається, коли люди усвідомлять, що вони інвестують у виховання своїх дітей як у майбутнє, ця ситуація поступово вирівняється.
І. М.: Якраз зараз починає реалізуватися принцип «гроші за дитиною», зокрема ці кошти йдуть на зарплату вчителів предметів державного стандарту. Таким чином багато фінансових питань у приватних школах може вирішитися – зокрема, якщо дітей буде більше 15-20. Якщо ж говоримо про малокомплектні класи, то, вірогідно, виникне проблема не лише «ексклюзивності», але й просто утримання школи.
А з іншого боку, чи не перестало наше суспільство цінувати школу й освіту власне через її безкоштовність? Радянська школа була обов’язковим інструментом масового впливу і потрібної владі організації свідомості, це не було місце ціннісного формування (хіба що окремі вчителі власним прикладом «ламали систему»). А зараз ми як платники податків є, в теорії, замовниками бюджетних послуг також і державних школах. Чи так це насправді?
Часом світова історія підказує й інший аргумент – наука тоді найбільше розвивалася і цінувалася, коли була чимось елітним. Чи треба цього треба боятись? Гадаю, не факт. Колись я чула історію (а може легенду) про гравюру Альбрехта Дюрера «Руки, що моляться». Розповідалося, що це руки його брата. Двоє братів мріяли стати митцями. Але через брак коштів це було неможливо. Розуміючи це, вони домовились, що хтось один піде вчитись, а інший працюватиме, аби забезпечити навчання. Пощастило вчитись Альбрехту, а його брат увесь час працював на шахті – це у тій місцевості була найбільш прибуткова праця. Він таким чином вивчив свого брата. Коли той повернувся і хотів помінятись місцями, брат показав свої спрацьовані руки і відмовився, бо вже не міг втримати навіть олівець. Це історія однієї зруйнованої мрії, пожертвуваної за іншу… Але інакше, мабуть, не було би і Альбрехта Дюрера як видатного митця.
Чи багато ресурсів треба для відкриття власного навчального закладу?
І. М.: Гадаю, достатньо, як це підказує досвід новозаснованих шкіл. А нематеріальних ресурсів – чи не більше за матеріальних. Зокрема, у Києві існує католицька початкова школа, до відкриття якої активно долучилася Українська Греко-Католицька Церква. Також триває праця над проєктом католицької гімназії св. Йоана Павла ІІ, засновником якої стане Римсько-Католицька Церква. За ними стоїть певний потенціал – це спільні зусилля Церкви, педагогів, сімей з дітьми. Але, думаю, найбільший результат буде тоді, коли батьки вкладуть власну відповідальність у ці школи як у найкращі школи для своїх дітей, коли кількість учнів збільшуватиметься. І це буде проєкт не лише Церкви, яка відкрила ці заклади, а й батьків як партнерів у освітньому процесі.
Організаціно система формування католицьких педагогів, яка теж потребує ресурсів, передбачає безперервне формування вчителів, працю формаційного характеру з дітьми, духовний супровід батьків і роботу з ними. Окремо йдеться про формування шкільної адміністрації. Курс формування завжди має різні модулі, теми та різну інтенсивність, поділений на групові та індивідуальні заняття. Педагогів вчать співпраці з батьками, батьків – із педагогами, дітей вчать усвідомлювати свою гідність, не бути пасивними споживачами. Я особисто брала учать у розробці та реалізації деяких формаційних програм для закладів освіти, і бачу, що це дає свої плоди там, де ці програми реалізуються.
О. Б.: Важливо при оцінці ресурсів визначити, заради чого ми їх збираємося витратити. Потенційні можливості є завжди, головне – правильно поставити ціль, тоді почнеться пошук ресурсів у вірному напрямку. І ціль буде досягнуто. Батьки покликані до розуміння, що у питанні католицької школи все справді залежить від них. На них лежить відповідальність за католицьке виховання дітей. З цього локальна Церква починає ставити це питання перед собою. Для початку варто визначити, наскільки серйозно батьки готові займатись цією справою. А коли і діти є, і батьки є, і педагоги знайдуться, тоді школа просто не може не виникнути, чи не так?..
Чи зобов’язані католики віддавати своїх дітей до католицьких шкіл?
І. М.: Принаймні церковне право це наполегливо рекомендує. Уявімо собі країну, де багато католицьких шкіл. А я – мама, яка виховує у католицькій вірі дитину. Поруч із домом знаходяться католицька і некатолицька школи, але я свідомо віддаю дитину до некатолицької школи. В такому випадку маю принаймні для себе в сумлінні обґрунтувати, чому це так? Гадаю, тут радше не йдеться про жорсткий обов’язок – але певні питання щодо пояснення такого вибору справді виникають.
О. Б.: Так чи інакше, будь-яка відповідь на це запитання не позбавляє батьків відповідальності за католицьке виховання дітей. Інша справа, як цього досягнути – чи запрошувати для допомоги віруючого помічника, чи вимагати в публічній школі години релігійного виховання… Але без особистого рішення і прикладу ці зусилля можуть бути марні.
А сучасна школа – тільки помічник батьків у справі виховання їхніх дітей. Так само, як і не катехити відповідають за зростання дітей у вірі. Першу і найважливішу роль у цьому грають батьки. Тож віруючі батьки покликані вимагати в першу чергу від себе католицького виховання – а водночас формувати так оточення своїх дітей (парафію, школу тощо). Чи це зобов’язує до певних фінансових витрат? Так. Але чим більше буде свідомих віруючих батьків, тим більшою буде рентабельність християнських закладів. Зрештою, ніхто не зобов’язаний про нас піклуватись, якщо ми самі цього не зробимо.
І. М.: Може це прозвучить дещо контроверсійно, але, як кажуть, хто платить, той і замовляє музику… Але під цю музику танцювати нам.
Дякую вам за розмову!
