Особа священика завжди повинна бути в постійній готовності для служіння Христу, його Церкві. Ця служба має особливий характер – вона є продовженням священницького посланництва самого Христа. Усвідомлення величі священницького покликання не дозволяє йому забути ким він є як людина. Священик не може не відчувати в своєму серці співчуття до грішників. Він повинен мати також ревну любов, котрою Святий Дух нищить людські гріхи. Покликання священика зобов’язує його боротися з цим ворогом, тобто гріхом. Не можна йому ніколи піддаватися зневірі перед перешкодами, непевністю, страхом, сумом. Це є виконання ролі самого Христа, котрий через священника продовжує справу спасіння та освячення людей. Залучений до цієї справи священик не може ухилятися від боротьби з гріхом, як в самому собі, так і в тих, до котрих його послав Христос. Це боротьба, в котрій він наодинці не може перемагати і дозволяє щоб сам Христос воював в ньому з неприятелем. Він здійснює цю боротьбу на вибраному грунті не сам, а через Христа. Тим грунтом є гора Кальварії і дерево Хреста. Священство – праведне, священство – служебне, воно вимагає особливої віри, особливого зібрання всіх душевних і фізичних сил, своєрідного усвідомлення власного покликання.
П. Вишковський, «Пізнай своє покликання», Обухів 2004.
