Тиша. Повторення. Ритм.
Документальний фільм німецького режисера Філіпа Грьонінга представляє собою аскетичне, безмовне розмірковування про монаше життя. Нема музики окрім григоріанських співів, нема інтерв’ю, коментарів, сторонніх шумів.
Зміна дня і ночі, зміна пір року, повторення молитов та буденний розклад життя.
Щоб побачити та почути цей фільм, потрібно вимкнути телефони, відкласти поп-корн та інші смаколики і на 164 хвилини зануритися в тишу картезіанського монастиря.
Цей фільм в 2006 році отримав спеціальний приз Сандэнса та нагороду Європейської кіноакадемії за найкращий документальний фільм.
Ми надаємо інтерв’ю Філіпа Грьонінга, яке покаже вам особливість та красу цього фільму.
Сценарій з’явився в 1984 році. Коли в 1999 Орден дав відповідь, я перечитав свій текст ще раз і зрозумів, що міняти нічого не потрібно.
-Для чого взагалі реалізовувати цю ідею через 16 років і нічого при цьому не міняти?
З одного боку, тому, що мій задум не змінився: потрібність зняти фільм, що відображає майже архаїчні коріння нашої культури, сьогодні міцна як і тоді. З іншого боку, я відштовхувався від абсолютного співставлення змісту та форми. Протягом 164 хвилин в голові глядача народжується внутрішній світ монастиря. Мандрівка в тишу.
У мене була можливість знімати в монастирі 6 місяців і весь цей час я мешкав як монах в келії. Я повністю розділив з братами монастирські будні і виконував, як і всі, свої обов’язки – в моєму випадку це була робота над фільмом.
Картезіанці не висували мені якихсь умов, окрім наступних: ніякого штучного освітлення, ніякої музики, ніяких коментарів та ніякої знімальної групи – тільки я. Ці вимоги співпадали з моєю концепцією, тому ніяких обмежень я не відчув.
– Що стало поштовхом для фільму в картезіанському монастирі?
Спочатку не було ідеї зняти фільм про життя в самому монастирі. Мені хотілось зняти фільм в якому був показаний час. І тільки потім з’явилась думка що можна зняти життя в монастирі. Серед чинів що тримають мовчання, картезіянці виявились для мене більш цікавішими. Розклад кожного дня настільки суворий, що ледве залишається час на “приватне життя”. Молитва продовжується навіть вночі. Це життя пустельника але в великій спільноті.
– Здається, що не тільки час, але і робота, речі мають для катрезіанців велике значення.
Картезіянці живуть дуже бідно, але при цьому їх бідність осмислена. Наприклад, кравець у них не викидає жодного ґудзика, заощаджує кожен клаптик тканини. Коли помирає хтось з братів, ґудзики з його одежі знов повертаються до майстерні. В фільмі якраз є подібна сцена з ґудзиками. У них є спеціальні скриньки, в яких зберігаються маленькі шматочки тканини, які ще зможуть послужити. Там принципово нічого не викидається. Весь прибуток, будь-які надлишки що залишилися наприкінці року, вони жертвують. Це стосується і фінансових справ – ніяких заощаджень.
– Це їхня філософія?
Так. Я пригадую як одного дня викинув щось, навіть не пам’ятаю що. До мене підійшов брат – кравець і запитав мене чому я так себе веду? Невже в мене немає поваги: ця річ була створена людиною, його руками? – чому я вважаю що це вже нікому не потрібно? І цей підхід немає нічого спільного з економією та заощадливістю. Це – сумлінність та піклування. Так само вони ставляться і до часу і до своєї душі.
– Під час зйомок фільму Ви жили як монах. Чому? Бо подібний фільм зняти взагалі не можливо?
Я хотів цього. Інакше взагалі не можливо зрозуміти, для чого там роблять люди. Якщо туди приїхати та оселитися в готелі поблизу, ти не зможеш зрозуміти ритм їхнього життя, не зможеш включитися в життя і не зможеш передати цього. Тільки через декілька місяців я зміг поринути в робочий ритм монахів.
–На скільки годин у Вас вийшов матеріал?
На 120 годин. Кожен день я встигав відзняти по касеті, а це 49 хвилин. Через те що я повністю занурився в життя: сам прибирався, займався пранням, заготовлював дрова, я працював як сценарист та режисер по 2-3 години на день.
–Яким чином в монастирі спілкуються брати?
В фільмі можна побачити, що в вестибюлі стоїть спеціальна скринька, в якій кожен може залишити папірець з повідомленням. Окрім того в картезіанських монастирях існує право, по якому дозволяється розмовляти, якщо це потрібно для виконання послуху. І через те що фільм був такою моєю роботою- послухом, я міг в якийсь момент сказати: «Мені потрібен трійник». У картезіанців правило- говорити як можна менше. Є місця, де ніколи не будуть розмовляти – в церкві, вестибюлі, під час процесій на вулиці. Але є такі місця, де можна говорити відкрито – під час недільних прогулянок.
–Ваша ідея додати в фільм сцени новіціату, бо новіції також на початку – стороннє тіло в монастирі, була красивою
Але це – випадковість. Я тільки встиг приїхати і відзняти один або два загальних архітектурних планів, мені повідомили, що завтра в 9 ранку будуть підстригати нового брата.
–Цей новіціат став єдиним за час Вашого проживання в монастирі?
Ні. За 4 місяці були прийняті четверо новеньких. Вони не всі залишились. Є багато людей, які думають що хочуть стати монахами, але потім розуміють, що ця дорога не для них. Відсотків 80 з тих, хто приходить в монастир рано чи пізно залишають ці стіни. А з тих 20 відсотків монахи самі можуть когось відіслати.
–Це безмовний фільм, але не німий. Звукова доріжка захоплює
В монастирі починаєш по-іншому чути, по-іншому бачити. В тиші наступає преображення речей, як наприклад, ґудзики для брата – кравця.
–Будучи глядачем, не завжди розумієш, чім займаються монахи
Так це дуже добре! Мій фільм не повинен відповідати на всі питання. Якщо з’явиться зацікавлення, можна пошукати в Інтернеті. Мій фільм про кожного, хто його дивиться, про його сприйняття, про його думки. Мені хочеться, щоб це було саме так. Глядач потрібен мати справу тільки з самим собою.
Цей фільм про споглядання. Уявіть собі, що монахи проводять там в середньому 65 років свого життя – 65 років день за днем вони виконують ті самі ритуали. І сенс цього я не можу передати глядачу – в кращому випадку він зможе, завдяки особливій структурі фільму, отримати своє уявлення. Думаю, тільки так я і міг зняти цей фільм – нічого не пояснюючи, але надати йому свободу.
–А Ви являєтесь католиком?
Так. Я отримав католицьке виховання. Хоч моя думка може не співпадати з усім, що стверджує офіційна Церква, я думаю що світ створений не просто так, без сенсу. Це був б дуже великий ланцюг випадковостей.
За матеріалами https://luft-7.livejournal.com/85154.html
