Отець Вальдемар Павелець, член Комісії у справах душпастирства молоді РКЦ в Україні, дав інтерв’ю Католицькомц медіа-центру, в якому розповів про свою діяльність в скаутингу.
Отче Вальдемаре, останнім часом Ви багато сил присвячуєте скаутам. Як відбулося Ваше перше знайомство з ними?
Моя пригода зі скаутським рухом розпочалася ще в школі. Коли мені було 13 років, я вперше переступив поріг скаутської домівки і взяв участь у зустрічі харцерів (так в Польщі називають здебільшого скаутські спільноти). На початку, коли тільки знайомився з життям свого гуртка (трішки більше розповім про гурткову систему в скаутингу), багато чого здавалося мені незрозумілим. Згодом, особливо під час осінньої мандрівки, коли вперше мав змогу спати в наметі на природі, щораз більше почав захоплюватися цією методикою. До того, як отримав дозвіл на те, щоб одягнути харцерський однострій, насправді відчув себе кимось особливим – частиною великої всесвітньої спільноти скаутів. Завершилося все обітницею харцера, яку склав весною під час трьохденної мандрівки. Всі ці ступені до того, щоб стати повноправним членом скаутингу, були для мене захоплюючим і постійно впроваджували в новий для мене світ.
Чи був скаутинг пов’язаний із християнством?
Потрібно наголосити, що в цей час, у Польщі скаутинг був позбавлений всіляких елементів християнського виховання та формації, а часто, нам нав’язували комуністичні ідеї. Та це не зашкодило, навіть в таких умовах, не тільки зберегти свої переконання, але й укріпити в собі впевненість, що християнство це прекрасний шлях, яким потрібно прямувати.
Яке місце цей рух займав у Вашому житті потім?
Моя пригода зі скаутингом, можна так сказати, «завершилася» тоді, коли почав навчання в середній школі. Тема скаутингу повернулася, коли я став настоятелем у парафії Фатімської Божої Матері в Довбиші. Від першого року мого служіння, перед Різдвом Христовим нас почали відвідувати харцери з м. Сєдльце, що у Польщі, з акцією підтримки малозабезпечених та старших осіб. Ці молоді люди від початку листопада, кожного року, проводили збір продуктів харчування, одягу, книжок, продуктів гігієни та хімії в супермаркетах свого міста, підключаючи до співпраці школи, органи влади та місцевого самоврядування.
Тобто, вони «заразили» Вас прикладом?
Молоді довбишани супроводжували наших гостей та дивлячись на їхнє служіння. Тому будучи захоплені, неодноразово мене запитували: «Отче, у нас можна таке зробити?». Я, на початку, тримав до їх запалу дистанцію, але наприкінці «зламався» і почав шукати того, кого можна до нас запросити, щоби будувати скаутську організацію.
З огляду на міжнаціональну та міжконфесійну специфіку Довбиша, від початку я не хотів, щоб скаутинг, яким будемо займатися, мав якісь національні (українські чи польські) риси чи був прив’язаний до конкретного віросповідання, але щоб міг об’єднувати.
Таким чином знайшов Скаутів Європи зі Львову і запросив їх до парафії на презентацію свого руху. Результат перевершив всі мої очікування – на першу зустріч і ознайомлення зі скаутингом прийшло, насправді, багато дітей та підлітків. Пізніше були перші зустрічі, навіть мандрівки та табори, але ентузіазм швидко пропадав.
Коли можемо говорити про зародження скаутства при парафії?
Так, насправді, скаутське зрушення розпочалося в парафії Довбиша влітку 2017 року після того, як група у складі чотирьох батьків, поїхала до табору для спільноти батьків скаутів (така існує в нашій організації). Я побачив їхні розпалені очі, коли після повернення розповідали мені свої спогади. Вислухавши, поставив батькам тільки одне коротке запитання: «Чи ми будемо займатися цією справою?» і отримав їх відповідь: «Звісно!». Зараз, після двох років великої праці, спільнота Скаутів Європи в Довбиші налічує майже 70 чоловік і надалі розвивається, приймаючи участь у різних заходах, а насамперед, старається жити згідно з словами засновника скаутського руху Бі-Пі (так називаємо Роберта Бейден Пауела): «Хочемо залишити цей світ кращим, ніж ми його застали». Я послуговую, як капелан скаутської спільноти Житомирщини.
Ви розпочали своє служіння на новому місці — у Житомирі. Чи там вже є скаути?
Так, зараз я послуговую в Житомирі в парафії Божого Милосердя і працюємо над тим, щоб скаутинг розповсюджувався і там, посеред дітей, молоді та дорослих. Потрібно сказати, що зацікавлення велике. Окрім праці в парафії, маємо запрошення також від директорів шкіл, які хочуть розпочати таку роботу в своїх освітніх закладах. І це дуже радує. Найближчим часом (в листопаді) плануємо також провести курс для зацікавлених скаутським рухом та презентацію в м. Києві. Запрошуємо!
Отче, у наш час є багато пропозицій для молоді та дітей. Що надзвичайного можуть запропонувати скаути?
Я часто повторюю таку фразу, що колись Бейден Пауель, організовуючу скаутський рух, збирав дітей та підлітків з вулиці, а тепер ми стараємося «виганяти» дітей на вулицю, вириваючи їх із віртуального світу інтернету чи забираючи їх від комп’ютерів. Така місія сучасного скаутингу. І стараємося різними способами її здійснювати.
Трактувати скаутинг, як гурток у школі чи просто якісь додаткові заняття, є помилково. Скаутинг – це спосіб життя, це дорога, якою можна і потрібно прямувати все життя. Звісно, я не вважаю скаутство, як єдину чи найкращу формаційну дорогу – це одна з багатьох пропозиції, яка для мене є прекрасним способом формування здорового та життєрадісного свідомого громадянина своєї батьківщини, який щодня йде християнського дорогою до спасіння.
Ми шануємо також різні дороги та методики праці з дітьми, підлітками та молоддю і стараємося черпати з них добрі компоненти. З багатьма організаціями та спільнотами співпрацюємо на основі доповнення чи спільних проектів. Також, у парафії, скаутинг повинен бути частинкою організованого душпастирського життя.
Чи зустрічалися Ви з негативним ставленням до скаутства?
Дуже прикро, коли на тему скаутингу можна почути різні неправдиві твердження, які випливають насамперед, через брак достовірної інформації або просто з різних недобрих намірів. Різні «новинки», на жаль, можна публічно почути, навіть від священників чи авторитетних людей Церкви. Це неправда, що скаутинг виховує молоде покоління на сучасних «Павліків Морозових».
Скаутська методика виховала багато «великих особистостей» та була натхненням для створення різних спільнот, в тому числі також і церковних. Слуга Божий Франциск Бляхницький, чудова людина, засновник спільноти Руху «Світло-Життя», сам був харцерем і багато зі скаутської методики переніс до новоствореного Руху. Для більш зацікавлених (або необізнаних з цією темою) пропоную прочитати різні наукові публікації, якими також диспоную і з охотою поділюся.
Унікальність скаутської методики полягає в тому, що сформована молодь виховує молодь. Скаути відрізняються своїм одностроєм, церемоніями та різними атрибутами.
Розкажіть трохи про структуру скаутської спільноти…
Основною гілкою скаутингу є особи у віці від 12 до 17 років (скаути та скаутки – проводимо працю в окремих групах), поділені на гуртки від 6 до 8 чоловік. Такий гурток є основою в скаутському русі. Кожен скаутський гурток вибирає свого лідера (гурткового), назву (від назви тварини) та гасло. Формаційна праця відбувається під час гурткових годин – регулярних щотижневих зустрічей, на яких, кожному учаснику, доручено діловодство (спеціальність), яку потрібно викласти в приготованій темі. Діловодства бувають різні (кухар, медик, лісовий бігун, картограф, майстер вечірньої ватри, помічник духівника тощо). Гурткові години проводиться або в скаутській домівці (приміщенні) або на природі, а також під час мандрівок чи коротких таборів. Праця протягом цілого скаутського року, веде до центральної події – літнього табору, який збирає скаутів (або скауток) з різних осередків. Такий табір відбувається в якомусь мальовничому місці (часто в горах), триває від 10 до 16 днів і є часом змагань поміж гуртками.
Для молодших дітей також маємо пропозиції. Діти від 4 до 8 років у скаутингу називаємо «горобчиками» і також під оком інструктора проводимо для них регулярні збірки у формі забави. Проводимо також працю з «вовченятами», тобто дітьми у віці від 8 до 12 років. Формаційна праця для цієї групи спирається на книзі «Мауглі — Книги джунглів» Редьярда Кіплінга.
Як можемо представити коротко скаутство для молоді?
Це насамперед, величезний спектр заходів, які спрямовані на саморозвиток особистості та сформування зрілого, сильного громадянина та сина або дочки Церкви. З досвідом праці в скаутингу помічаю, як діти та молодь стають самовпевненими та вміють працювати в колективі. Невід’ємною складовою праці в скаутингу, є християнська духовність, фундаментом якої є Євангелія та Божі заповіді.
Наші заходи мають характер не тільки міжрегіональний, але й міжнародний – підтримуємо зв’язки зі скаутами різних країн та середовищ. В наступному році, наприклад, разом з польськими скаутами, плануємо організувати літній табір з наукою яхтового спорту. Скаутинг – це прекрасна пригода, яка може тривати все життя!
Скаути – це тільки діти і молодь? А які пропозиції для дорослих?
Так, як я вже згадував, скаутинг це також спосіб життя. Маємо пропозиції для дорослих. Після завершення праці в гуртку, скаут чи скаутка мають можливість продовжувати свою формацію, як мандрівники та мандрівниці «Молодої Дороги». Ця пропозиція є спрямована на вибір дороги свого покликання в Церкві та суспільстві та конкретного служіння. Часто молоді люди в такому віці стають провідниками скаутських спільнот в місцях проживання і працюють над розвитком своїх осередків.
Скаутинг дає можливість дорослим відчуття особливої радості служіння дітям та молоді. Часто, спілкуючись з батьками, які зацікавленні скаутським рухом, можу почути від них: «Отче, я хочу займатися цією справою насамперед для своїх дітей». І це, правда. Багато батьків самі стають на дорогу життя за скаутськими законами та принципами, приймають служіння інструктора чи просто допомагають у проведенні заходів, таборів чи організації праці осередку.
Кожного року проводимо табір для спільноти батьків скаутів, під час якого дорослі мають змогу самі пережити пригоду, яку на щодень переживають їхні діти. Скаутинг це поважна гра, в яку можна грати все життя. Цікаво подивитися на дорослих, які самі почувають себе в спільноті так, як діти.
А тепер трохи поговоримо про Ваше служіння як душпастиря. Скільки років Ви вже священник?
Я прийняв свячення у 2003 році, тобто вже 16 років послуговую як священник. Своє священство я реалізую у спільноті паллотинів. У моєму профілі на фейсбуці написано коротко: «Щасливий священник». І так насправді себе почуваю. Я вважаю себе щасливою людиною!
Як Ви знайшли паллотинів?
Моя паллотинська дорога розпочалася ще після завершення навчання в середній школі. Під час пішого паломництва з м. Сувалки (Польща) до ікони Матері Божої Остробрамської у м. Вільнюс (Литва), я зустрів вперше отців паллотинів і почав з ними спілкуватися. Потрібно сказати, що до того часу я ніколи не думав про священство, як дорогу мого життя. Ось так після тих зустрічей все змінилося.
Вперше мав можливість відвідати Україну на Пасхальне Тридення та Великдень в 2000 році – приїхав тоді до Житомира, як семінарист третього курсу духовної семінарії, але цей візит залишився в мені надовго, і певно, був тим Божим голосом, який підказав мені, що місце мого служіння, як священника, це Україна. І так я тут вже 16 років…
Як священник протягом стількох років Ви, напевно, переживали багато радісних моментів, але також були і кризи. Що допомагало Вам їх перейти?
Звісно, я повинен сказати, що молитва – цього від мене, як від священника очікують читачі. Але бувало по-різному. Тим, що найбільше допомагає мені пережити складні моменти, для мене є спільнота. В різних «конфігураціях» мав змогу працювати, але завжди можна знайти спільну мову, якщо тільки маємо добру волю та бажання.
Останні дев’ять років мого служіння невід’ємно пов’язані з санктуарієм Фатімської Божої Матері в Довбиші на Житомирщині. Там, окрім душпастирської праці, з великою увагою я старався прикладатися до всебічного виховання дітей та молоді. І перебування з ними, спільні заходи, виїзди, паломництва, скаутинг, допомагали мені пережити важкі моменти, яких не бракувало. І свідомість, що моїм основним завданням є служіння (власне СЛУЖІННЯ) Богові та людям, додавала сили тоді, коли був її дефіцит. Я сьогодні вдячний Господу за всі моменти, тому що вони мені допомагали ставати сильнішим.
Також моїм життєвим завданням є допомагати іншим здійснювати їхні мрії… Коли дивився, що мені це вдається, тоді відчував величезну радість. Дитяча посмішка, це для кожного розумного вихователя найбільш нагорода…
Яке місце у вашому житті займає Марія?
Марія супроводжує мене в усіх моментах мого життя. Ще будучи дитиною я дуже любив ходити в жовтні на спільну молитву Розарію в нашому костелі. Пізніше були паломництва до Ченстохови та Вільнюса, під час яких формувалася моя марійна побожність.
Таким найбільш вагомим моментом мого життя було паломництво до Меджугор’я, де пережив свого роду навернення. Це, справді для мене була «МЕТАНОЯ» — переміна мислення, життєвих орієнтирів. Звідти я повернувся зовсім іншою людиною. І вірю глибоко, що це Богородиця зробила це чудо в моєму житті.
Останні роки мого служіння, як кустоша (хранителя) довбиського Санктуарія Фатімської Богородиці, події Майдану 2014 року, роль Марії та Її підтримка у цей складний для нас час також є для мене важливим знаком, за який я вдячний Богові та Богородиці.
Дякуємо, отче, за розмову! Бажаємо рясного Божого благословіння у Вашому душпастирстві та розвитку скаутського руху!
Аліна Петраускайте, КМЦ
