„Очі всіх у синагозі були пильно звернені на нього. І він почав до них говорити: «Сьогодні збулось це писання у вухах ваших» (Лк. 4, 20-21).
В цей спосіб Євангеліє представляє нам початок публічної місії Ісуса. Вказує на Нього в синагозі, в якій виріс, був оточений друзями, сусідами, а може й декотрих з Його «катехетів» з дитинства, які навчали Закону. Це стало важливою подією у житті Вчителя, коли дитина, яка навчалася і виросла в цій спільноті, встала і взяла голос, щоб оголосити і впровадити в дію мрію Бога. Слово, проголошене до цієї пори, тільки як обіцянка майбутнього, яке в устах Ісуса могло бути сказане тільки в теперішньому часі, стаючи реальністю: «Сьогодні сталося».
Ісус об‘являє теперішню хвилину Бога, що надходить, щоб також нас покликати взяти участь в Його зараз, щоб «нести Добру Новину бідним», «щоб оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4,18-19). То «тепер Бога» стає сучасним разом з Ісусом, стає обличчям, тілом, помилуванням милосердя, що не очікує ідеальних чи досконалих ситуацій, щоб показатися, не приймає заперечень, щоб стати реальністю.
Коли? Тепер. Але не всі, що там слухали, почувалися запрошені чи покликані. Не всі мешканці Назарету були готові повірити в когось, кого знали і бачили, як виростав, і хто запросив їх зреалізувати таку очікувану мрію. Що більше, сказали: «Чи ж він не син Йосифа?» (Лк. 4, 22).
Це саме може статися з кожним з нас. Не завжди віримо, що Бог може бути настільки конкретний і щоденний, близький і реальний, а тим більше, що стає присутній і діє через когось нам знайомого, ким може бути сусід, друг, родич. Не завжди віримо, що Господь може нас запросити, щоб ми працювали і забруднили собі руки разом з Ним, в Його Царстві, в простий, але рішучий спосіб. Нам важко признатися, що «Божа любов виражається в конкретний спосіб і в діях, які можемо побачити, торкнутися, з яких складаються прикрі і славні події» (Венедикт ХVІ, Генеральна аудієнція, 28 вересня 2005).
Не раз поводимося, як мешканці Назарету, бажаємо Бога на дистанції: милого, доброго, великодушного, але такого, щоб був далеко, не заважав. Тому що Бог близький і щоденний, друг і брат вимагає від нас, щоб ми навчилися близькості, щоденності, а найперше братерства. Він не хотів вказати на спосіб ангельський і спектакулярний, але хотів нас обдарувати братерським і дружнім, конкретним, родинним обличчям. Бог є реальним, тому що любов реальна. Бог конкретний, тому що любов конкретна. І це власне «цей конкретний вимір любові єдина з гловних рис життя християн» (Бенедикт ХVІ, Хомілія, 1 березня 2006 р.).
Нам може грозити те саме, що й мешканцям Назарету, коли Євангеліє в наших спільнотах станеться конкретним життям, а ми почнемо говорити: «але чи не є ці молоді люди дітьми Марії, Йосифа, і чи не є братами цього… Чи не є дітьми, яким допомагали розвиватися?.. Чи той, то не той хлопець, що завжди вибивав шиби своїм м‘ячем?». А той, хто народився, щоб бути пророком і проголошенням Божого Царства, стає прирученим і зубожілим. Бажання приручити Боже слово – це справа щоденна.
Також вам, дорога молоде, може трапитися те саме, кожного разу, коли ви думаєте, що ваша місія, ваше покликання, а навіть ваше життя є обітницею тільки на майбутнє і не має нічого спільного з теперішнім. Так ніби молодість є синонімом кімнати-очікування на свій час. А поміж цим часом ми придумуємо, або ви самі придумуєте для себе майбутнє, гігієнічно добре запаковане і без наслідків, добре збудоване і з гарантією у всьому «добре забезпеченому». Це «імітація» радості. Ми в цей спосіб вас «заспокоюємо» і присипляємо, щоб «ви не робили шуму», щоб ви не задавали питань самі собі та іншим, щоб ви не піддавали сумніву себе і інших. А тим часом ваші мрії втрачають політ, починають засинати і ставати приземленими, сонними, вимірювальними ілюзіями (див. Проповідь у Вербну Неділю, 25 березня 2018 року), тільки тому, що ми вважаємо, або ви вважаєте, що ще не настало ваше «тепер», що ви замолоді, щоб заангажуватися у мрії і будівництво завтра.
Одним із плодів останнього Синоду було багатство можливостей зустрічі, а перш за все вислухання. Багатство слухання між поколіннями, багатство обміну і вартість визнання, що ми потребуємо одні одних, що ми повинні прямувати до творення каналів і простору, в яких треба ангажуватися у мрію і будування завтра вже від тепер. Але не в ізоляції, а разом, творячи спільний простір. Простір, який ми не отримуємо як дар, ані який не виграємо в лотерею, але простір, за який також ви повинні боротися.
Бо ви, дорога молоде, не є майбутнім, а Божим тепер. Він вас скликає і взиває вас у ваших спільнотах і містах, щоб ви пішли у пошуках старших, дорослих, щоб стати на ноги і разом із ними взяти голос і сповнити мрію, з якою Бог вас вимріяв.
Не завтра, а тепер, бо там, де ваш скарб, там буде також ваше серце (див. Мт 6,21); а те, що розбуджує вашу любов, здобуде не тільки вашу фантазію, але обійме все. Буде тим, що казатиме вам вставати зранку і додасть вам запалу у хвилини втоми, що розіб’є вам серце і наповнить вас здивуванням, радістю і вдячністю. Відчуйте, що ви маєте місію і закохайтеся в неї, а це буде вирішальним у всьому» (див. Pedro Arrupe, SJ, Nada es más práctico). Ми можемо мати все, але якщо нам бракує любові, то бракуватиме всього. Нехай Бог вчинить, щоб ми закохалися!
Для Ісуса нема «між часу», але є любов милосердя, яка хоче проникнути до серця і його здобути. Вона хоче бути нашим скарбом, бо вона не є «між часом» у житті, або швидкоплинною миттєвою модою, є любов’ю дару себе, яка запрошує, щоб себе давати.
Це є любов конкретна, близька, реальна. Це святкова радість, яка родиться, коли ми постановляємо брати участь у чудовій ловитві надії і любові, солідарності і братерства перед лицем багатьох поглядів, спаралізованих і паралізуючих з огляду на страхи і виключення, спекуляції і маніпуляції.
Брати, Бог і його місія не є «між часом» у нашому житті, чимось швидкоплинним: а є нашим життям!
Впродовж всіх цих днів в особливий спосіб супроводжували нас, як фонова музика, слова Марії: «нехай зі мною станеться». Вона не лише вірила в Бога і обітницю як щось, що може статися, але вірила Богу і відважилася сказати «так», щоб брати участь у цьому тепер Господа. Відчула, що має місію, полюбила і це було вирішальним у всьому.
Подібно як це сталося у синагозі у Назареті, Господь посеред нас, своїх друзів і знайомих, знову встає, бере книгу і каже нам: «Сьогодні збулось це писання у вухах ваших» (Лк 4, 21).
Чи ви хочете жити конкретикою Його любові? Нехай ваше «так» надалі буде вхідною брамою, щоб Дух Святий дав нову П’ятидесятницю для світу і для Церкви.
Дякуємо за переклад волонтеркам Ulyana Zhuravchak та Olga Matusziw
